Поділитися

Чи можете ви уявити собі ситуацію, коли приходять на роботу медичні працівники у виправну колонію, а їх не пускає адміністрація закладу, тому що вони вже не співробітники колонії, як це було у Кіровоградській області в червні 2018 року? Або взагалі не має кому надавати медичну допомогу ув’язненим, тому що не має кому працювати? А що робити, коли потрібно терміново купити, якісь медикаменти для ургентного випадку. Наприклад інсулінозалежний прибув в заклад й йому потрібен інсулін, а начальник колонії не може оплатити ці ліки зі спеціального фонду, тому що не має такої статті витрат, адже медичної частини у нього вже не має? А ви зустрічали психічно хворого засудженого, у якого загострилася хвороба, а його не можуть вже два місяця відправити в спеціалізовану лікарню, тому що не підписують наряд на етапування для госпіталізації? Він, бідолашний, сидить у карцері у своїх випорожненнях, очікує етап, хоча йому мабуть байдуже… Або внаслідок несвоєчасного медичного обстеження і лікування засуджений к обмеженню волі, перебуваючи в Ірпінському виправному центрі (№ 132)» втратив око і став особою з інвалідністю. Все це сьогоднішні реалії реформування тюремної медицини в Україні.

Ви мабуть скажете, що такого не може бути, що є Європейські пенітенціарні правила, Правила Мандели, а Держава, яка орієнтується на цінності Європейського союзу й прагне до вступу, повинна забезпечити належне поводження для ув’язнених, що й означає доступність профілактики, діагностики та лікування різних захворювань, але це, на жаль, існує в Україні в XXI столітті.

Вже третій рік триває анонсована Міністерством юстиції України реформа пенітенціарної системи, але, суттєвого поліпшення ситуації щодо прав осіб, які тримаються в установах виконання покарань та попереднього ув’язнення, не відбулося. Більше того, експерти зазначають  прояви негативних тенденцій у цьому напрямку. Вказане констатується як міжнародними організаціями, так й національними механізмами, які відповідно до свого мандату періодично відвідують вітчизняні пенітенціарні заклади. Таке враження, що у керівництва Міністерство юстиції України  відсутнє реальне бачення ситуації в установах виконання покарань, ними приймаються суперечливі управлінські рішення, не має системного підходу при впровадженні змін у даній сфері. Все це, в подальшому, призводить до порушень не лише прав в’язнів, але й персоналу цих установ.

 Звичайна камера Полтавської установи виконання покарань (№23)

Особливе занепокоєння викликає ситуація із наданням медичної допомоги в’язням. Реформа системи охорони здоров’я в пенітенціарному секторі запускалася досить складно. В вересні 2016 року за ініціативою та підтримки неурядової організації (Мережа людей, які живуть з ВІЛ) було ініціювання створення робочої групи при Міністерстві юстиції України з реформування системи охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України. Робоча група якісно попрацювала й вже в січні було оприлюднено концепцію реформування тюремної медицини, але щось пішло не так. На політичному рівні почалися втручання з боку інших гравців, наприклад Міністерства охорони здоров’я України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Генеральної прокуратури України, у яких було інше бачення, ніж у запропонованого бачення робочої групи. Представники Міністерства охорони здоров’я України в контексті реформи охорони здоров’я, взагалі не розуміли, яким чином в загальнонаціональну систему вбудувати ще й тюремну медицину, їх пропозиції були далекі від реальності.  Проводились наради, суперечки, але в той же час потрібні були реальні кроки щодо забезпечення медичною допомогою в’язнів, тому що ситуація вже була критичною. За результатами оцінки системи охорони здоров’я, яку здійснювали фахівці ВООЗ протягом жовтня-грудня 2016 року на замовлення Міністерства юстиції України, зазначалося що зараз не потрібно поспішати з передачею тюремної медицини під управління МОЗ.

Край цієї дискусії поклав Кабінет Міністрів України  13 вересня 2017 року, коли видав розпорядження  про створення Державної установи «Центр охорони здоров’я  Державної кримінально-виконавчої служби України». Відповідальність про створення було покладено на Міністерство юстиції України. Почався етап виведення  із підпорядкування керівників установ виконання покарань медичних працівників. 1 листопада 2017 було утворено окрему державну установу в системі Міністерства юстиції України. На даний час ведеться прийом на роботу медичних працівників. Прийнято 1438 штатних одиниць або 56%. Призначено керівників філій Державної установи в областях. Зазначені організаційні зміни вплинули на зниження якості надання медичної допомоги через відсутність мотивації наявних медичних працівників до якісної праці, відсутність професійних перспектив і, як наслідок, – відтік медичних кадрів. Це зрозуміло, тому що частина співробітників медичних частин були атестовані, мали спеціальне звання, й на них розповсюджувалися соціальні гарантії виходу на пенсію за вислугою років роботи. Як це грубо не звучало, але Держава просто «кинула» своїх найманих працівників. Вони погодились на одні умови праці, а їх просто скоротили й запропонували перейти на роботу в Державну установу на інші умови . Уявіть собі медичного працівника, який 16 років пропрацював в тюремному закладі, йому осталося до виходу на пенсію 4 роки, але змінюються в Україні «правила гри», йому до пенсії ще 21 рік працювати… Сумно… Так, деякі медичні працівники переходять на інші посади в пенітенціарних закладах, працюючи не за фахом, наприклад в чергові частини, начальниками відділень соціально-виховної роботи, тобто на атестовані посади за яким зберігаються соціальні гарантії, які їм обіцяла держава з початку роботи.

 Кабінет лікарського прийому у Чернігівському слідчому ізоляторі

Зараз у сфері управління Міністерства юстиції України перебуває 136 установ виконання покарань та попереднього ув’язнення (12 закладів законсервовані в зв’язку зі зниженням чисельності тюремного населення), розташованих на території, що контролюється українською владою, в яких станом на 01.07.2018 року трималося 56638 осіб.

Особливої уваги потребує питання забезпечення права засуджених та ув’язнених осіб на охорону здоров’я, а саме доступ до послуг з профілактики, діагностики та лікування ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу та вірусного гепатиту С, а також доступу до наркологічної допомоги, в тому й числі й замісну підтримувальну терапію.

Станом на 01.07.2018 року, в пенітенціарних закладах перебувало 3921 ВІЛ-інфікованих. Антиретровірусне лікування отримували 2342 осіб. Це близько 69%. Тобто не дотягують до цілей, які зазначені UNAIDS, а саме 90% людей, які живуть з ВІЛ, повинно бути охоплено антиретровірусним лікуванням. При цьому вже більше 10 років Глобальний фонд з боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією вкладає мільйони доларів, саме в пенітенціарну систему: закуповує ліки, тест-системи для діагностики, обладнання та  надання соціальних послуг з профілактики та супроводу ВІЛ-позитивних людей. З 2017 року ще й американській уряд, через Агентство США з міжнародного розвитку (USАID) виділив близько 11 мільйонів доларів на 5 років неурядовій організації PATH на реалізацію проекту «Serving Life», який направлено на зменшення темпів поширення ВІЛ, туберкульозу та вірусного гепатиту С у слідчих ізоляторах, місцях позбавлення волі та органах пробації Міністерства юстиції України

На лікуванні активної форми туберкульозу перебуває 1005 хворих в пенітенціарних закладах. 838 осіб в спеціалізованих туберкульозних лікарнях, із них 575 з хіміорезистентними формами туберкульозу, 430 з чутливими формами туберкульозу, решта перебувають на паліативному лікуванні. 167 осіб проходять лікування в інфекційних ізоляторах СІЗО.

Проблематика розповсюдження туберкульозу полягає в наступному, якщо говорити просто. Наприклад, звичайна виправна колонія, засуджений себе погано почуває, кашляє й прийшов до лікаря на прийом. Йому зроблять флюорографію, якщо апарат працює. Засуджений здає мокротиння. В лабораторії при медичної частині лаборант, якщо є в наявності, через мікроскоп гляне, чи є мікобактерія туберкульозу. Пройде час поки рентгенолог опише знімок й вияве у легенях щось не таке. Тобто у засудженого виявлена підозра на туберкульоз. Його переводять в інфекційний ізолятор, якщо такий існує на стаціонарному відділенні медико-санітарної частини й готовлять документи для направлення в спеціалізовану протитуберкульозну колонію для підтвердження діагнозу й лікування. У виправної колонії 3 рази на місяць відбувається етапування засуджених, тобто, якщо вчора був етап, сьогодні виявили туберкульоз, засуджений в кращому випадку, якщо не затягнуть з підписанням документів, поїде лікуватися через 10 днів. Ви мабуть думаєте, що через 10 днів він попаде в лікарню? Ви помиляєтесь, тому що в пенітенціарній системі 8 протитуберкульозних лікарень, а якщо виправна колонія знаходиться в іншій частині країни, то до лікарні засуджений може приїхати через 3 місяця й розпочати лікування, якщо по дорозі не помре. На своєму шляху він буде їхати в автозаках (спеціальні автомобілі для перевозки ув’язнених), вагонзаках (спеціальні вагони для переміщення ув’язнених), буде сидіти в транзитних камерах слідчого ізолятору і не одного. Частіше за все інфекційного контролю не відбуватиметься, а засудженого можуть помістити в звичайну транзитну камеру, осіб так на двадцять, де він буде поширювати паличку Коха, заражаючи оточуючих навколо, в тому числі і персонал установ.

Флюорографічний апарат 60-х років випуску у Чернігівському слідчому ізоляторі

Окремої уваги треба приділити наркологічної допомоги, яка взагалі не надається. Навіть якщо наркозалежний перебував в програмі замісної підтримувальної терапії на волі, а таких на сьогодні 12 людей, то ще в умовах слідчого ізолятору, поки наркозалежний перебуває під слідством, йому забезпечують безперервність, з перебоями звісно, але  при бажанні можна добитися, тому що це закріплено спільним наказом. Як тільки особу було засуджено на певний строк, ЗПТ він вже не отримає. З початку 2018 року, 41 особа з такими потребами нараховується в слідчих ізоляторах України,.

Можна багато ще писати про проблеми, це й несвоєчасне надання первинної медичної допомоги та недостатній її рівень в установах виконання покарань, відсутність необхідних лікарських препаратів, неналежна організація процесу консультування хворих лікарями-спеціалістами, відсутність диспансерного обліку ув’язнених з хронічними захворюваннями тощо. Про це в своїх доповідях та звітах постійно інформує національний превентивний механізм, який систематично та регулярно здійснює візити без попереджень в пенітенціарні заклади з метою попередження катувань та жорстокого поводження. Але треба пам’ятати, що лише з початку 2018 року, за півроку, померло 269 осіб, з них лише 35 осіб з умов не пов’язаних із захворюваннями. За кожним з них стоїть трагедія, у кожного були батьки та родини. Це горе не можна виміряти навіть в грошових компенсаціях, які присуджує до виплат позивачам Європейський суд з прав людини щодо порушень зі сторони України ст. 3 Європейської конвенції в частині ненадання медичної допомоги, які обраховуються вже в сотнях тисяч Євро та лягає тягарем на плечі простих платників податків.

Олександр Гатіятуллін

Ця стаття підготовлена для бюлютеню «Права людини в Східній Європі та пострадянському просторі» № 29 вересень-жовтень 2018 року. Ви можете знайти текст  на французькій мові за цим  посиланням https://www.ldh-france.org/lettre-les-droits-de-lhomme-en-europe-orientale-et-dans-lespace-post-sovietique-n29-sept-octobre-2018/