Поділитися
В Україні немає чітких алгоритмів фіксації та реагування на катування навіть на рівні законодавства, а тому жертви катувань не можуть очікувати ефективного розслідування.

презентації дослідження нормативної бази Національної поліції, міністерств юстиції, соціальної політики, охорони здоров’я, а також стандартів судово-медичних експертиз розказали автори.

За даними Міністерства юстиції, за дев’ять місяців поточного року всього розслідувалося 563 кримінальних провадження щодо катувань, вчинених працівниками правоохоронних органів. Проте до суду скерували 27 обвинувальних актів проти 47 осіб: два складені за катування, 23 – за перевищення влади або службових повноважень, два – за іншими статтями. Водночас лише з 2014 до 2018 року Україна програла в Європейському суді з прав людини 73 справи за статтею “Заборона катувань” на загальну суму понад 800 тисяч євро.

Проаналізувавши нормативну базу українських відомств, експерти дійшли висновку, що, наприклад, у Національній поліції досі немає окремого порядку фіксації заяв про катування з боку поліцейських. До того ж медзаклади зобов’язані повідомляти всі дані про людину зі слідами катувань органу поліції, навіть якщо саме там ці тортури і сталися.

“Катування є злочином, тому повідомлення про катування, що надходять до поліції, мають реєструватися виключно як повідомлення про злочини. І відповідно, за кожним таким фактом має починатися офіційне розслідування, що має поводитися незалежним від поліції органом – Державним бюро розслідувань. Крім того, працівники поліції, які бачать катування з боку своїх колег, мають реагувати негайно, адже інакше вони стають співучасниками злочину”, – наголошує Юрій Бєлоусов, виконавчий директор Експертного центру з прав людини, один з авторів дослідження.

В установах Міністерства юстиції фіксація тілесних ушкоджень покладена на лікаря. Він же зобов’язаний передавати цю інформацію адміністрації. Однак ситуація залежить від того, де перебуває людина – в слідчому ізоляторі чи в установі виконання покарань. У першому випадку її оглядатимуть на всіх етапах, а в колонії – лише під час приймання.

“В установах пенітенціарної системи є процедури фіксації тілесних ушкоджень на різних етапах перебування ув’язнених та засуджених. У той же час є прогалини в нормативних актах та неузгодженість у діях відповідних служб, особливо в умовах реформування пенітенціарної системи”, – зауважує виконавчий директор ГО “Україна без тортур” та один з авторів дослідження Олександр Гатіятуллін.

Лікар-психіатр, експерт Українського інституту з прав людини, один з авторів дослідження Володимир Шурдук наголошує, що в пенітенціарних установах персоналу дозволено використовувати гамівну сорочку до “буйних ув’язнених”, а це можна розцінювати як жорстоке поводження. Адже подібної практики вже багато років немає в психіатрії, а у в’язницях не повинно бути й поготів.

Унормували фіксацію та ізоляцію людей із психічними розладами в Міністерстві охорони здоров’я. Єдиний порядок має застосовуватись у психіатричних та психоневрологічних закладах, підкреслює Шурдук. У стандартах чітко визначили, на який термін та за чиїм рішенням можна це робити. Водночас зберігається проблема призначення лікування людям, яких помістили до психіатричного закладу як застосування запобіжного заходу. Адже законодавство передбачає лише їхнє утримання, а не лікування.

“Безпідставне поміщення, утримання, застосування фізичного обмеження чи ізоляції до осіб у закладах з надання психіатричної допомоги є катуванням. Відсутність повноцінного контролю за їх застосуванням є передумовою катувань”, – наголошує лікар.

На рівні судово-медичних експертиз лікарі можуть виявити тілесні ушкодження, які стали наслідком катувань. Проте провести таку експертизу може лише державна установа і лише за клопотанням слідчого чи прокурора, коли дійде до розслідування.

“Тілесні ушкодження виступають об’єктивними ознаками заподіяної травми. Їх дослідження відіграє дуже важливу роль як джерело об’єктивної інформації про обставини можливих катувань і неналежного поводження”, – зауважує Костянтин Запорожцев, експерт Експертного центру з прав людини, лікар, один із авторів дослідження.

Водночас, наголошує лікар, якщо інформація про травми була зафіксована у внутрішніх журналах установ, а не в медичних документах, її не можна буде використати. Стандарти належної фіксації та розслідування катувань містяться в Стамбульському протоколі. Там визначено, що реакція на заяву про тортури має бути здійснена негайно, а розслідування має проводитися незалежним компетентним органом за участю потерпілого та під контролем громадськості.

Наразі експерти, що робили дослідження, планують перевірити, як наявні норми втілюються на практиці. Після цього вони вироблять рекомендації державі для впровадження стандартів Стамбульського протоколу.