Поділитися

Минулого разу ми розповідали про важливість доступу трансгендерних ув’язнених до медичних послуг та гормональної терапії у зв’язку з їхнім трансгендерним переходом. Наразі пропонуємо розглянути міжнародний досвід щодо цього питання та позиції окремих країн та інституцій, а також документи, у яких вони знайшли прояв.

Спеціальний доповідач ООН з питань катувань не раз наголошував на важливості прийняття спеціальних заходів для задоволення особливих потреб в галузі охорони здоров’я осіб, позбавлених волі, які належать до вразливих груп та груп ризику, включно з  трансгендерними людьми. 

Слід пам’ятати та застосовувати Принципи Джокьякарти – принципи застосування міжнародно-правових норм про права людини стосовно сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, прийняті у 2006 році, у яких чітко зазначено, що держави мусять “забезпечувати доступ до медичної допомоги та консультування відповідно до потреб осіб, які перебувають під вартою, включно з будь-якими особливими потребами людей на основі їх сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності, у тому числі стосовно доступу до гормональної чи іншої терапії, а також до процедур зміни статі, якщо це необхідно ув’язненому чи ув’язненій». 

Ще у 2011 році колегія Національного агентства з питань управління правопорушниками Великобританії опублікувала набір керівних принципів щодо перебування трансгендерних людей у в’язниці, які охоплюють лікування та проживання відповідно до набутої гендерної ролі. Що стосується медичного лікування, то в керівних принципах зазначено, що: «установи повинні надавати ув’язненим, у яких діагностовано гендерну дисфорію, якісну медичну допомогу, що включатиме консультування, доопераційну та післяопераційну допомогу та постійний доступ до гормонального лікування, рівноцінного тому, яке вони отримували б від Національної служби охорони здоров’я Великобританії на волі».

Відповідно до принципів, засуджених, які подають заявку на отримання терапії, оцінюють, серед іншого, з точки зору ризиків: ризики, з якими заявник може зіткнутися з боку інших ув’язнених, ризики, які заявник може покласти на інших ув’язнених, та ризики, які заявник може представляти для громадськості. У разі узгодження – хірургічне втручання фінансується Національною службою охорони здоров’я. Шотландія в свою чергу застосувала подібний підхід для надання медичної допомоги у в’язницях.

У Канаді питання гендерно-підтверджуючої медичної допомоги у в’язниці стало предметом низки судових процесів перед Канадським трибуналом з прав людини. Синтія Кавана, трансгендерна жінка, опинившись у в’язниці, скаржилася на загальну політику держави, яка забороняє доступ ув’язнених до терапії. Суд дійшов висновку, що відповідна терапія є «законним, медично визнаним засобом лікування». Оскільки така терапія була “основною послугою для конкретного ув’язненого”, вона повинна була оплачуватись державою, “як і будь-яка інша основна медична послуга”. В результаті рішення Канадській виправній службі довелося змінити свою попередню політику, продовжуючи лікування в’язнів, яке вони отримували до ув’язнення. Нова політика передбачала, що принцип безперервності допомоги застосовуватиметься до тих, у кого діагностовано гендерну дисфорію, що терапія буде розглядатися під час ув’язнення на основі медичної консультації і оплачуватиметься державою.

Однак, погляньмо на менш втішний міжнародний досвід. Наприклад, у Туреччині терапія є доступною, але процедура доступу є незрозумілою та дуже складною. Згідно зі статтею 40 Цивільного кодексу Туреччини, особи, які звертаються за дозволом на проходження терапії, мають бути віком від 18 років, неодруженими та безплідними. Вони також повинні довести, що вони мають “природну тенденцію” до трансгендерності і що терапія необхідна для збереження їх психічного здоров’я. Нарешті, вони повинні звернутися до суду. Стаття 40 також передбачає, що цей процес має два етапи. По-перше, трансгендерні люди повинні звертатися до суду, щоб отримати дозвіл, необхідний для проходження терапії. Навіть якщо заявник відповідає усім вищезазначеним вимогам, суди все одно можуть відмовити у наданні дозволу. У деяких випадках суди не приймають заяву під приводом того, що заявник все ще має здатність мати дітей. У разі відсутності сприятливого судового рішення процедура зміни статі може бути перервана.

Трансгендерні люди мають мати просту та комфортну систему доступу до терапії у в’язницях. Це ще один крок до дотримання міжнародних норм захисту прав людини. Крім того, ця процедура повинна бути простою і зрозумілою і бажано без великої кількості бюрократичних кіл пекла.