Сьогодні рівно місяць з дня загибелі нашого колеги, доброго друга, співзасновника та члена правління ГО «Україна без тортур», правозахисника, журналіста, монітора Національного превентивного механізму, військовослужбовця Збройних Сил України Олександра Гатіятулліна і ми б хотіли розповісти, яким він був, чим жив, про що мріяв, і яким навіки залишиться в нашій пам'яті. 

Олександр народився 29 жовтня 1974 року в Маріуполі. Його життєвий шлях — це історія глибокого особистісного перетворення, служіння людям і відданості справедливості. З дитинства він вирізнявся рішучістю, умінням співпереживати та внутрішнім почуттям обов’язку. Ці риси пізніше визначили і його професійний вибір.

Свій професійний шлях розпочав з роботи у правоохоронних органах. Саме цей досвід, який відкрив перед ним темний бік системи — зловживання владою, безкарність і насильство, — став переломним. За словами самого Олександра пережитий досвід жорстокого поводження в місцях несвободи змінив його світогляд, він усвідомив ціну людської гідності і став відправною точкою у правозахисному житті.

З 2013 року він стояв біля витоків Національного превентивного механізму та був одним із найактивніших моніторів. У 2016 році Олександр став одним із засновників громадської організації «Україна без тортур», що об’єднала людей, які прагнули викорінити практику катувань у місцях несвободи. Тривалий час був керівником організації,  першим головою правління, а згодом членом правління, координував роботу моніторів, готував звіти та навчав молодих правозахисників. Його місією було зробити так, щоб люди в місцях несвободи не втрачали людяність і віру в справедливість.

Будучи представником уповноваженого ВРУ з прав людини в місцях несвободи  він десятки разів відвідував заклади, де держава часто «забуває» про права людини. У рамках функціонування  Національного превентивного механізму, Олександр Гатіятуллін став одним із провідних експертів у сфері моніторингу прав людини. Його доповіді та аналітичні звіти цитували міжнародні правозахисні інституції та ЗМІ. Він був автором матеріалів і тренінгів із моніторингу місць несвободи, активно долучався до адвокації реформ пенітенціарної системи.

До 2022 року він працював також із низкою громадських організацій — БО «Клуб «Майбутнє»» та благодійною організацією «100% життя». Там займався питаннями охорони здоров’я, прав людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом і туберкульозом. Його громадська робота поєднувала гуманізм, практичність і віру в те, що суспільство можна змінити через дію, а не лише через слова.

«Він умів поєднувати професіоналізм із щирістю: ніколи не шукав публічності, але завжди прагнув реальних результатів. Його поїздки у виправні колонії, слідчі ізолятори, психіатричні лікарні, дитячі інтернати були не формальністю — він слухав, бачив і допомагав. Для багатьох людей, які перебували у місцях несвободи, його візити були першими проявами людяності за довгий час» - згадує, колега, друг, Голова правління ГО «Україна без тортур» Костянтин Ключарьов.

Він захищав людей у мирний час — і став на захист країни у дні війни. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Олександр не залишився осторонь. У березні 2022 року він добровільно вступив до лав Збройних сил України. Для нього це було природним продовженням правозахисної місії — тепер він захищав не лише конкретних людей, а всю країну, її право на свободу.

Під час служби він пройшов шлях від солдата до старшого сержанта, виконував обов’язки водія, згодом — командира пожежного взводу, а після навчання у школі тактичної медицини став бойовим медиком. Служив на Донецькому та Дніпровському напрямках, де неодноразово рятував життя побратимів.

Його побратими розповідають, що навіть у найважчих умовах він залишався тим самим спокійним, уважним і людяним: «Коли всі мовчали, він говорив. Коли всі втомлювались, він підбадьорював. Коли хтось падав духом — він знаходив слова підтримки».

Навіть перебуваючи на передовій чи у коротких відпустках Олександр продовжував підтримувати колектив організації: проводив тренінги, долучався до проєктів, не відмовляв у пораді чи підтримці, координував гуманітарні ініціативи.

За мужність і професіоналізм він був нагороджений низкою відзнак і нагород — пам’ятний знак «43 Окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила», нагрудний знак «Ветеран війни», медаль «Хрест доблесті» Міністерства оборони України. 

16 вересня 2025 року захищаючи незалежність та територіальну цілісність України, під час виконання бойового завдання Олександр загинув.  Поховали Олександра 20 вересня на Гостомельському кладовищі після прощання у київській мечеті Ар-Рахма.

«Його загибель — це втрата не лише для правозахисного руху, а й для всієї України. Він уособлював ту рідкісну єдність сили, співчуття та почуття відповідальності, яка робить людину справжнім громадянином. Пам’ять про Олександра живе і буде жити у справах, які він започаткував, і в людях, яких він навчив боротися за справедливість. Він любив говорити, «що боротьба за права людини не завершується на папері. Вона триває там, де є несправедливість, біль чи загроза свободі» - виконавчий директор ГО «Україна без тортур» Костянтин Автухов.

У Олекснадра залишилися дружина та дві доньки.

Донька Вероніка згадує: «Тато був без перебільшень величною людиною. Якщо він за щось брався — то розчинявся в цій справі повністю, віддавався на всі сто. Так було з правозахисною діяльністю, якій він присвятив багато років свого життя. Він часто повторював: «Я хочу, щоб мої діти жили в нормальній, справедливій країні». Він був одним із тих, хто започаткував багато важливих ідей у межах НПМ. У 2019 році саме він запустив проєкт Регіональних груп НПМ, який ми згодом продовжили та масштабували. Востаннє ми реалізували пілот уже в 20 регіонах — і саме він досліджував його ефективність. Це дослідження, як виявилося, стало його останнім.

Він вірив у нашу державу, вірив у Збройні сили, у Перемогу — до останньої хвилини свого життя.

І я теж вірю, що його загибель — як і загибель інших уже полеглих захисників — не була даремною».

Ми схиляємо голови в глибокій скорботі та шані перед подвигом Олександра. Його життя стало прикладом служіння людям і країні, його ім’я назавжди залишиться в історії нашої організації, правозахисного руху та в серцях усіх, хто його знав.

Сумуємо. Пам’ятаємо.

Вічна слава Герою України!

🔷Цитати Олександра з його публікацій, інтерв’ю та звітів:

🔹«Краще попередити тортури, ніж потім їх розслідувати»;

🔹«Сервісні служби – це не лише робота для громадських працівників, це насамперед відповідальність держави»;

🔹«У нас Кримінально-процесуальний кодекс змінили саме через рішення Європейського суду! Тепер прийшла черга і пенітенціарної системи»;

🔹«Важливо, щоб НПМ продовжував функціонувати – незалежно від політичної ситуації в країні і пріоритетів»;

🔹«Модель Омбудсман +, що працює пліч-о-пліч з громадськими активістами, – унікальна. Але її потрібно підтримувати і розвивати, а не давати на відкуп донорам або залучати небайдужих людей на громадських засадах»;

🔹«Якщо попередження катувань буде державною політикою, тоді і тортури як явище зникнуть»;

🔹«Боротьба за права людини не завершується на папері. Вона триває там, де є несправедливість, біль чи загроза свободі».